УКЛЯКА́ТИ (ВКЛЯКА́ТИ), а́ю, а́єш, недок., УКЛЯ́КНУТИ (ВКЛЯ́КНУТИ) і УКЛЯ́КТИ (ВКЛЯ́КТИ), кну, кнеш; мин. ч. укля́к, ла, ло і укля́кнув, нула, ло; док.

1. Ставати, падати (на коліна). А на колінах важко перед ним Вклякала жінка, поглядом смутним Вдивляючись у риси захололі (Перв., II, 1958, 192); Маланці забиває дух!.. Не спускаючи очей з вишневого села, тихо осідає вона на коліна. Поруч уклякають діти (Бабляк, Вишн. сад, 1960, 12); Ледве протиснулась [Марія] крізь натовп.. і зараз уклякла на обидва коліна на мокру од крові землю (Коцюб., II, 1955, 102); — Ставай!.. сюди ставай… — кивала [Федору Пилиповичу] головою Христя, вклякнувши на коліна перед батьками (Іщук, Вербівчани, 1961, 346).

2. Взагалі опускатися на землю, припадати до неї. Вклякнули [козаки] на холодний сніг і прикипіли (Кач., II, 1958, 274).

3. Дерев’яніти, терпнути від холоду, незручного положення і т. ін. Стало сонце примеркати, Став Зміяра уклякати (Манж., Тв., 1955, 177); І сам не зрозумів [Умар] у мить, коли хапав утопленика, з якого боку вхопити, — а вхопив як слід, аби тільки б не вклякнули ноги (Ле, В снопі.., 1960, 83); Кирило Смолярчук аж шиєю уклякнув, слухаючи Мічугіна (Кос., Новели, 1962, 198).

4. Хилитися, никнути (про злаки); робитися сухим, негнучким (про рослини взагалі). — Наше жито вже сиплеться; через день, через два воно вже вклякне! (Н.-Лев., II, 1956, 186).

5. Втрачати енергію, бадьорість, впадати в пригнічений настрій. Хмельницький якось укляк, випустив нагайку з руки і, відійшовши до лави, сів біля столу (Ле, Хмельницький, І, 1957, 21).

6. Ставати нерухомим, завмирати (від несподіванки, страху і т. ін.). Учта, яку виявили Хмельницького споборники, зворушила запорожців. На якийсь час вони споважніли, розправили плечі, розгладили вуса і уклякли, мов на молитві (Панч, III, 1956, 295); Ганна, як стояла, так і вклякла на тому ж місці, наче вкопана. Оця дивна зустріч і розмова вразили дівчину, справді, як блискавка (Коз., Сальвія, 1956, 309).

7. тільки док., розм., рідко. Те саме, що замо́вкнути. Так він і вклякнув, наче води в рот набрав (Сл. Гр.).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 10. — С. 418.

Уклякати, каю, єш, сов. в. уклякнути, ну, неш, гл.

1) Опускаться, опуститься внизъ. Цюкни сокирою по гільці, щоб вона уклякнула, а не зрубуй. Волч. у.

2) Становиться, стать на колѣни. Баба перед образами вклякнула, стала Бога просити, щоб Бог дав їм звітки дитину. Чуб. ІІ. 375. В той час увірю, як нам прикажуть вклякнути при столі, та й рученьки зв’яжуть. Гол. І. 349.

3) Присѣдать, присѣсть на корточки. Скакав, та не вклякнув. Ном. № 8813.

4) Коченѣть, окоченѣть, отъ холода. Будуть морозяні зіми, то се дерево швидко вклякне.

5) Только сов. в. Замолчать, смолкнуть. Непремінний кричав на людей: я вам се та те, я на вас військо наведу! А люде: «Які ж ми бунтовники? ми ж усе платимо як слід і слухаємо.» Так він і вклякнув, наче води в рот набрав. Новомос. у.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 4. — С. 328.