УЗИВА́ТИ (ВЗИВА́ТИ), а́ю, а́єш, недок., УЗВА́ТИ, узву́, узве́ш, док., розм.
1. перех. Іменувати кого-, що-небудь; називати, звати. — Як же тебе узивать, рибонько? (Барв., Опов.., 1902, 76); Жила удова з дітьми у хатці, — навіть би й хаткою узивати не годилося — хижкою (Вовчок, І, 1955, 288); — А не будеш же мене більш узивати Барабашем? — питає Черевань (П. Куліш, Вибр., 1969, 177); Море Нептуном ми інколи всі узиваєм Або пашню іменуєм Церерою; Вакха найменням Справжнє наймення вино раз у раз заступати волієм (Зеров, Вибр., 1966, 177); За молодечих літ на сеймах чи при жбанку Мечем він [Гервазій] ворога як на капусту сік, — І сам Рубакою себе взивать навик (Міцк., П. Тадеуш, перекл. Рильського, 1949, 66); — Хіба на них [дітей] розсердишся? І бабунею взивають, і лащаться… (Головко, І, 1957, 248).
2. перех. Характеризуючи певними словами, виявляти своє ставлення до кого-, чого-небудь, давати свою оцінку комусь, чомусь. — Став бурмистер їх [козаків] докоряти, злодіяками, розбишаками взивати (П. Куліш, Вибр., 1969, 176); Леся сама не раз чула, як Федоська взивала чоловіка неподобними, словами (М. Ол., Леся, 1960, 82); Пани своїм злословієм не облишали Сковороду навіть і після його смерті: вони пускали в пам’ять його всілякі ядовиті стріли, узиваючи його невживчивим і гордим (Тич., III, 1957, 215); Він [дід Кияшко] категорично відмовлявся від передач. Його в камері.. взивали божевільним, непоправним дурнем (Збан., Єдина, 1959, 119); Хазяїн не долічивсь свого ліку і зняв бучу: узвав [наймита] і злодієм, й пройдисвітом, і голотою (Вовчок, І, 1955, 311).
3. перех., діал. Кликати, закликати. Узивають її в хату, питаю: — Чи підеш, чи ні? (Сл. Гр.).
4. неперех., заст. Просити, молити, благати, звертаючись до кого-, чого-небудь за допомогою, порадою, розрадою і т. ін. Увішедши [увійшовши] Наум у церкву, так і пав перед образами та.. знай узивав: — Господи милосердний! (Кв.-Осн., II, 1956, 88); І тільки дяк, старий гуцульський дяк, взивав до небес, випрошуючи помилування й благостині для угасшого заступника народного (Хотк., Довбуш, 1965, 415); — Довбуше! — взиває мати. — Дай-но сили одиноким, Дай-но блиску в нашу хату! (Мал., II, 1956, 234).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 10. — С. 407.