УДАВИ́ТИСЯ1 (ВДАВИ́ТИСЯ), удавлю́ся, уда́вишся; мн. уда́вляться; док.
1. Забити собі горло великим шматком їжі; подавитися. Соловейко вдавився ячмінним колосом, а зозуля мандрикою вдавилась (Номис, 1864, № 471); Укинула Пріська ложку каші в рот; не пожувавши, ковтнула та й удавилася. З тим устала із-за столу (Мирний, III, 1954, 47); Раз якось удавилась [баба] глевким хлібом. Дід Прокіп, щоб урятувати її, почав щосили гупати в плечі (Панч, На калин. мості, 1965, 6); * У порівн. Він зустрівся з лютим поглядом свого Василя і замовк, як удавився картоплиною (Чорн., Потік.., 1956, 274); Ніколи Таня не бачила його таким. Губи бліді, надривно дихає, щось хоче сказати й не може — наче вдавився (Гончар, Людина.., 1960, 8); // Задихнутися (від диму). Лука вдавився димом і довго відкашлювався (Чорн., Потік.., 1956, 384).
2. розм. Заподіяти собі смерть, повісившись. Тільки не лайсь Та не знущайсь (Бо кепська вийде справа, Як зашморгнусь Та й удавлюсь Стрічкою Станіслава)… (Г.-Арт., Байки.., 1958, 160); Коли б не жив чоловік надією, то давно б удавився (Стельмах, І, 1962, 588); // наказ. сп., вульг. Уживається як лайливе побажання. — На! з’їж оце своє писання та хоч вдавися ним! Йди переписуй зараз наново (Н.-Лев., IV, 1956, 313); Згадала я зозульників дурних, — Бодай вони мандрикою вдавились, — Як кукувала я — за мною волочились, Тепер хоч би один на сміх… (Гл., Вибр., 1951, 134).
УДАВИ́ТИСЯ2 див. вда́влюватися.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 10. — С. 384.