УГРИЗА́ТИ (ВГРИЗА́ТИ), а́ю, а́єш, недок., УГРИ́ЗТИ (ВГРИ́ЗТИ), зу́, зе́ш, док., перех.

1. Гризучи, відкушувати, їсти; бути спроможним гризти що-небудь взагалі. Узяв Тюрін [ковбасу], понюхав: — А-а-а… Красота! Ще й з часничком!.. — Спробував угризти з одного, другого кінця. — Диви, як замерзла!.. Зараз ми її підсмажимо! (Є. Кравч., Квіти.., 1959, 34); — От настав великдень. З гробків хурами почали возити попові паски та крашанки. Замкнула їх попадя на замок в коморі, а нас ще різдвяними книшами душить. Позасихали вони, як залізо, позацвітали — не вгризеш (Стельмах, II, 1962, 326).

2. перев. із запереч., перен., розм. Бути неспроможним обробити якусь тверду поверхню відповідним знаряддям. — Земля затужавіла, дощі заплескали, сапачкою не вгризеш (Горд., II, 1959, 335); [Гонжак:] [рубає місток топірцем] Проклятий місток! Хіба угризеш його топірцем? (Мокр., П’єси, 1959, 86); // Не могти розв’язати надто складне завдання тощо. — Задачу з геометрії поможеш розв’язать. Така трудна, не вгризу сама ніяк (Мушк., Чорний хліб, 1960, 72); // тільки кого. Завдавати неприємності кому-небудь. — А Василь ні… не вгризеш! Василь колись вертів цілим повітом! (Мирний, І, 1949, 249).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 10. — С. 380.