УГАСА́ТИ (ВГАСА́ТИ), а́ю, а́єш, недок., УГА́СНУТИ (ВГА́СНУТИ), ну, неш, док.
1. Переставати горіти, жевріти або світити, світитися; гаснути, згасати, потухати. Лежить попіл на розпутті, А в попелі тліє Іскра огню великого. Тліє, не вгасає (Шевч., І, 1951, 262); У одному тілько здоровенному будинку, посеред міста, світло не вгасало і досі (Мирний, І, 1954, 364); Тарас уже не озирався на заграву. Пожежа потроху вгасала (Ільч., Серце жде, 1939, 34); На сході вгасали зорі, близився світанок (Десняк, Вибр., 1947, 145); * Образно. В серцях у наших слово Леніна горить і не вгаса (Тич., Зростай.., 1960, 49).
2. перен. Припинятися, закінчуватися. Між сватами не вгасає суперечка (Кучер, Трудна любов, 1960, 46); // Припиняти своє існування. В селах Живан чув немало розмов про воду, чув нарікання, що висихають маленькі річки, вгасають джерела (Земляк, Гнівний Стратіон, 1960, 318); // Ставати слабішим, зникати. [Андромаха:] Якби ти тільки їх [слів] не вимовляла і не труїла нас, то й не було б лихої правди. Не вгасав би дух (Л. Укр., II, 1951, 264); При цій думці вгасала посмішка, холод поліз під одяг (Ле, Україна, 1940, 359); Він [Тарас Бульба] був, здавалося, у відчаї. Та надія не вгасала в ньому (Довж., І, 1958, 269); // Затихати (про звуки). Крики ненависті, злоби, цікавості і жорстокості супроводжували їх, то зростаючи, то вгасаючи. Часом вони йшли серед мертвої тиші (Довж., І, 1958, 271).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 10. — С. 374.