УГА́ДУВАТИ (ВГА́ДУВАТИ), ую, уєш, недок., УГАДА́ТИ (ВГАДА́ТИ), а́ю, а́єш, док.
1. перех. і неперех. Ураховуючи певні особливості, ознаки або прикмети, робити правильні висновки про що-небудь; здогадуватися. — Бачу… Ліс, видко, буде, а може — і слобода над річкою розтяглась, бо звідти прохолодою тягне, — угадує Яким (Мирний, IV, 1955, 313); Цариця подив той угадує з очей (Зеров, Вибр., 1966, 29); Купці в сукняних чумарках і чоботях пляшками обмацували поглядом в’юки, вгадуючи за обсягом і упакуванням їх вміст, якість і навіть асортимент (Тулуб, В степу.., 1964, 52); Михайло швидше угадував, ніж чув її слова (Собко, Шлях.., 1948, 66); Угадала стара мати, Та не все вгадала, Знать, забула, що колись-то Сама дівувала (Шевч., І, 1951, 157); Його захопив азарт бригади. Він поглядав на бригадира, бажаючи по його очах угадати, що треба робити (Ю. Янов., II, 1954, 149); // Доходити до певної думки на підставі суб’єктивних почуттів, інтуїтивно. Молода дівчина вгадала душею, як вгадують малі діти, що Василь каже правду, й злякалась (Н.-Лев., II, 1956, 61); І все ж художник якимсь внутрішнім, якимсь «шостим» почуттям вгадує, що ці картини їй подобаються менше (Коз., Сальвія, 1956, 86); // Розгадувати щось загадкове, таємниче, незрозуміле для інших. По тому коржі, що плавав поверх води у мисці, угадувала знахурка, від чого те лихо приключилося (Мирний, III, 1954, 58); Ще згадувалося мимоволі, як отоді колись Лукії, ще під війну германську, ворожила Упирка і вгадала ж, що вбито її чоловіка (Головко, II, 1957, 148); // Розгадувати чиюсь таємницю, прихований зміст чого-небудь. — Про що ви говорите? Не доберу, — сказав Прохор, справді не вгадуючи потайних намірів тестя (Шиян, Баланда, 1957, 68); Ти від мене пішла, ти від мене пішла, Де сріблиться над полем холодна імла, Де берізки-сирітки безмовно стоять… Таємниці не смів, не умів я вгадать (Рильський, І, 1960, 177); // Дізнаватися наперед, передбачати що-небудь. Данило угадував, що твердою рукою звідти, з ростово-суздальської сторони, почнуть руські землі збирати (Хижняк, Д. Галицький, 1958, 561); [Деїфоб:] Якщо кажу, то, значить, варто слухать, а ти хоч і віщунка, та сама своєї долі, видно, не вгадаєш, то я тобі скажу (Л. Укр., II, 1951, 280); Рукопис гріхів моїх — чорний, Та кидать надію — шкода: Того, що присуджено буде, Ніхто наперед не вгада (Крим., Вибр., 1965, 275); // Давати правильну відповідь на загадку; відгадувати. Хоч набрався трохи муки, А вгадав, що сестри — руки (Гл., Вибр., 1951, 230).
2. перех. Розпізнавати, розкривати справжню суть кого-, чого-небудь. [Антей:] О, вони [співи] були потужнії натхненням, а не гуком. І в стриманім зітханні тихих струн Ми вгадувати вміли урагани, що нуртували в грудях у співця (Л. Укр., III, 1952, 428); Тарасові подобалось угадувати людей за зовнішністю: хто цей? а хто он той?.. І коли потім виявлялося, що вгадав, то радів з цього (Ткач, Плем’я.., 1961, 143); [Маруся:] Тепер прощай. Прости мене, Кіндрате, Що я душі твоєї не вгадала (Сам., II, 1958, 91); Одна весела молодичка в яскравім намисті не жартома закохалася в Багірова. Вона вгадала в ньому надійного мужа й господаря, на плече якого з певністю можна спертись (Гончар, III, 1959, 189).
3. перех. і неперех. Пізнавати знайому людину чи щось уже бачене, знайоме або відгадувати відому людину чи щось відоме. Між музикантами шепотіння, розглядають гостей. Угадують між ними Кармелюка (Вас., III, 1960, 184); Юнга поглядав на постать попереду, вгадуючи, хто б то міг бути (Трубл., Шхуна.., 1940, 3); Припавши до вагонного вікна, Ната схвильовано вгадувала знайомі краєвиди (Донч., VI, 1957, 127); Він ще віддалік вгадує Катрину ходу, і поступово на його лиці наче розвидняється (Гуц., З горіха.., 1967, 204); — Та й я не вгадаю, що воно за людина, — говорив старий Петро (Н.-Лев., III, 1956, 288).
4. перех. і неперех. Намагатися навмання дати правильну відповідь; випадково виявлятися правим у чому-небудь. [Явдоха:] Ми сьогодні з Пріською правимося та й давай угадувати: а ну, чи приїде Галя? Я кажу: приїде, а вона — ні (Мирний, V, 1955, 133); Спочатку йому було просто цікаво стежити за грою, вгадувати, кому повезе, а кому ні (Гончар, Таврія, 1952, 67); Підполковник Бережний найбільше не любив, коли хтось говорив навмання, пробував угадати (Багмут, Служу Рад. Союзу, І950, 54); — Тепер тягніть, — звернувся він до Тайах, показуючи їй із жмені кінчики двох сірників, — вгадайте того, що з сіркою (Ю. Янов., II, 1958, 162).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 10. — С. 371.