УВІ́ЧНЮВАТИ (ВВІ́ЧНЮВАТИ), юю, юєш, недок., УВІ́ЧНИТИ (ВВІ́ЧНИТИ), ню, ниш, док., перех.

1. Робити пам’ятним навіки, зберігати для пам’яті нащадків. За три роки до смерті великого Каменяра відомий галицький скульптор М. Паращук увічнює його образ у бронзовому погрудді (Мист., 4, 1956, 5); Не всі [стародавні греки] були афродітами, геркулесами, аполлонами, але в них був ідеал краси, і вони бачили її в різних проявах, увічнювали її (Довж., III, 1960, 15); Тут же [на пероні] приладнував свій апарат фотограф, що збирався увічнити першу зустріч комунарів (Мик., II, 1957, 426); Творцям життя у пісні нашій жити, так, як живе їх запал молодий, і зали з бронзи, мармуру й граніту увічнять труд їх в глибині земній (Сос., Близька далина,1960, 81).

2. Зберігати навіки, робити вічним, непохитним. Королева відчувала невічну стійкість наслідуваного нею престолу і увічнювала свою коронну власність покордонною фортецею (Ле, Право.., 1957, 194); Робітничий клас — єдиний в історії клас, який не ставить за мету увічнити своє панування (Ком. Укр., 4, 1965, 28).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 10. — С. 368.