УВО́ЛЮВАТИ (ВВО́ЛЮВАТИ), юю, юєш, УВОЛЯ́ТИ (ВВОЛЯ́ТИ), я́ю, я́єш, недок., УВО́ЛИТИ (ВВО́ЛИТИ), о́лю, о́лиш; наказ, сп. уво́ль; док., перех. Виконувати, задовольняти (чиїсь волю, бажання тощо). Боявся [Сивоок], що разом з пустими словами витруситься йому з серця все те, що так неждано-негадано прилинуло, тому без спротиву вволював бажання Лучукове (Загреб., Диво, 1968, 109); — Ви маєте право жити по своїй волі, вволяти свою волю (Н.-Лев., V, 1966, 147); Управа.. прикро наказувала, щоб.. волость уволяла справедливу волю вчителеву (Гр., Без хліба, 1958, 27); Уволили твою волю Українські діти: На Чернечу несуть гору, Де ти [Т. Шевченко] хотів жити (Пісні та романси.., II, 1956, 134); — Даліло, мила, за твоє кохання Чим можу я тебе надгородити? Скажи, повідай, моя зоре, те бажання, Хоч би загинуть — мушу я вволити! (Л. Укр., І, 1951, 333); Перші дні Ляля, вволивши благання хворої матері, нікуди не виходила з дому (Гончар, IV, 1960, 47).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 10. — С. 369.