УВИВА́ТИ (ВВИВА́ТИ), а́ю, а́єш, недок., УВИ́ТИ (ВВИ́ТИ), ув’ю́, ув’є́ш; мн. ув’ю́ть; док., розм.
1. Те саме, що обвива́ти. Кинулась, засяяла Маріка, в очах і надія, і жагуче благання; як легенький папірець до магніту, влипла до материних грудей, шию ручицями увила (Вас., II, 1959, 214); Волам роги, як те вільце, червоними та блакитними широченними стрічками ввили [козаки], вінки з дубового листа та з золотих гвоздиків на шиї волам повішали (П. Куліш, Вибр., 1959, 267).
2. Звивати, сплітати. Ой увили віночок З зеленої рути; Ой кого я вірне [вірно] люблю, З тим мені не бути (Пісні та романси.., І, 1956, 267); * Образно. А ранок не забарився. Такий умитий та веселий, через гори перекочується, на туманах гойдається, смереки прибирає красно, віночки увиває з хмар (Ю. Янов., І, 1954, 38).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 10. — С. 365.