ТУ́ЧНИЙ, а, е. розм.
1. Добре вгодований, гладкий (перев. про тварин). На торзі купив собі [десятник] три коні: одного сліпого, другого худого, а третього тучного (Калин, Закарп. казки, 1955, 178); // Густий, буйний, соковитий (про рослини). Сріблястими хвилями струменяться по луках тучні трави (Коп., Вибр., 1948, 165); Тучні жита стояли колись тут у низині, відкриті гарячому південному сонцю (Смолич, Мир.., 1958, 155).
2. Жирний, родючий (про землю, грунт). Співає Маланці колос, сміється лука ранніми росами,.. кличуть городи синім сочистим листом, тучна земля диха на неї теплом (Коцюб., II, 1955, 42); Людська кров цебеніла скрізь на тучну й без крові землю (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 388).
ТУЧНИ́Й, а́, е́, рідко. Великий, але короткочасний, з грозою (про дощ). Дощ тучний давно вже перестав, з обложних хмар сіяло, мов крізь сито (Мирний, IV, 1955, 89).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 10. — С. 331.