ТУПЧА́К, ТОПЧА́К, а́, ч., заст. Вітряк з кінним приводом. — Тепер уп’ять [знову] тупчак… То жди того вітру, коли він повійне, щоб у вітряку змолоти, а то тобі повсякчас є… Схотів, загнав коня… Хай тупцюється… а млин меле… борошно сиплеться (Мирний, І, 1954, 197); Замішавшись між в’язнів, він довго ходив, мовчазно приглядаючись до того, як тупцювали по кругу, мов коні на тупчаку, пари з важкими ношами (Збан., Єдина, 1959, 296); Дме патлатий у трубу, надувся, топчеться ногами, як коняка в топчаку, й веселим оком підморгує танцюрам (Вас., І, 1959, 243).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 10. — С. 323.