ТУ́ПАТИ, аю, аєш, недок.
1. Бити ногою (ногами) об підлогу, землю. Тупає [Лісовик] зо злості ногою і ламає з тріском свого ціпка (Л. Укр., III, 1952, 250); Орлик сердито заржав, ще й тупав копитом у землю (Тич., І, 1957, 274); Саранчук змерз уже так, що став на снігу чобітьми тупати (Головко, II, 1957, 353); Було чути, як він старанно обтрушував сніг, тупаючи валянками (Жур., Звич. турботи, 1960, 95); Танцював він, втягши голову в плечі, тупав ногою на одному місці або дригав то назад, то вперед, бажаючи, очевидно, насмішити (Тют., Вир, 1964, 209); // на кого. Дуже сердитися, гніватися на когось, б’ючи ногами (ногою) об підлогу, землю. Вимальовували його думки розгніваного Василя Семеновича, котрий тупає на його, Ларченка, ногами за те, що «допустив» бунт… (Мирний, І, 1949, 304).
2. Стукати ногами під час ходіння, бігу і т. ін. Ніхто не грюкав так дверима, не тупав черевиками, як Горбенко (Грим., Подробиці.., 1956, 17); // Ступати з глухим звуком (про ноги). Блакитні, білі й червоні майки колом заповнюють стрільбище. Миготять труси, і десятки голих ніг глухо тупають дерев’яним помостом (Донч., II, 1956, 310).
3. розм. Іти, ходити взагалі. Я хоч вже і притомилася, та не признаюся, — тупаю… (Вовчок, VI, 1956, 310); І от Лисиче. Йду я пішки. Огні заводу простяглись. Це тут мої маленькі ніжки по рейках тупали колись (Сос., II, 1958, 426); // Переступати з ноги на ногу (на одному місці). Каленик тупав на місці, кривив сердито рот (Коцюб., II, 1955, 200); // Бути на ногах. — Як день, як ніч, — раз у раз тупаю та працюю (Барв., Опов.., 1902, 193); Невсипуща з неї хазяйка була; цілісінький вона день було тупає — порається коло господи (Вовчок, VI, 1956, 218).
4. коло (біля) кого — чого, розм. Доглядати кого-, що-небудь. — Таке мале дівча, мов той стручок перцю неспілий, а мусить змалку тупати коло скотини… (Кос., Новели, 1962, 122).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 10. — С. 320.