ТУП, ТУП-ТУ́П, ТУПУ́-ТУПУ́, виг.

1. Звуконаслідування, що означає звук від ходіння, бігу. Аж чую: «туп-туп!» Шкандибають два мули (Крим., Вибр., 1965, 40); Щось щебетала Гашка ранково, потім побігла з цеберками повними, ногами тими, як кізонька: туп-туп, туп-туп… (Головко, І, 1957, 209); // у знач. ім. Тупання. Розлога долина Вся червоніє од міді, від тупу численного люду Тяжко дуднить (Зеров, Вибр., 1966, 167).

2. розм. Уживається як присудок за знач. ту́пати, ту́пнути. Ой приїхав [козак] під ворота, Кінь ногою туп, туп! «Вийди, вийди, чорнявая, Бо я вже тут, тут!» (Укр. нар. пісні, 1, 1964, 59); Туп, туп ніженьками! Цок, цок підківками! (Барв., Опов.., 1902, 445); Цап відскочив… туп ногами! (С. Ол., Вибр., 1959, 159); Дай, Маринко, мамі ручку, тупу-тупу ніжками (Забіла, Веселим малюкам, 1959, 19).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 10. — С. 320.