ТУМАНІ́ТИ, і́ю, і́єш, недок.
1. Покриватися, огортатися туманом, ставати туманним. Потім краплі впали теплі, туманіє далина (Рудь, Дон. зорі, 1958, 106); Туманіє і губиться в долині село (Цюпа, Назустріч.., 1958, 11); // Виднітися в тумані; виднітися, як у тумані, як крізь туман. Він зупинився, щоб іще трішечки помилуватися Беєвою горою, яка туманіла у світанковім присмерку (Тют., Вир, 1964, 110); Сонце туманіло від димів (Ю. Бедзик, Полки.., 1959, 213); // перен. Ставати невиразним, нечітким; забуватися. Він поглядав на біломармурове плече Зосі, на профіль її лиця і почував, що вона панує тепер в його серці, що вид Гані усе далі й далі одсувався, туманів (Н.-Лев., І, 1956, 298); Туманіє образ бабусі… (Сос., І, 1957, 241).
2. Застилатися, заволікатися слізьми (про очі) або потьмарюватися (про зір, погляд, очі). Мати порається коло печі, очі її тьмаряться, туманіють (Вас., І, 1959, 325); [Гадюка:] І мої вже вуха глухнуть, туманіють очі!.. (Кроп., V, 1959, 546); Очі в нього туманіють, дих [подих] гарячий і швидкий… (Сос., І, 1957, 386); // у сполуч. із сл. очі, безос. Пекла в серці скорбота, туманіло в очах (Кучер, Дорога.., 1958, 94); Від хвилювання спирало віддих, туманіло в очах (Гур., Через замети, 1961, 8).
3. перен. Втрачати здатність ясно мислити; чманіти. Живу… Дивлюсь, як хата валиться; чую, що й сама я пилом припадаю — якось дурнішаю, якось туманію (Вовчок, І, 1955, 278); Туманію ще більше. Ні сліду думки (Коцюб., II, 1955, 255); Він аж туманіє від повноти свого щасливого почуття (Гончар, Тронка, 1963, 105).
◊ В голові́ тумані́є (тумані́ло), безос.; Голова́ тумані́є (тумані́ла) — хтось втрачає (втрачав) ясність думки, здатність виразно сприймати навколишнє (від хвилювання, сильного болю і т. ін.). Мені почало здаватись, що мене оплутала якась тонка павутина і починає застилати очі і заважати дихать. В голові мені туманіло (Л. Укр., III, 1952, 601); В ньому прокинувся голод, дикий, непогамовний, незборимий голод, від якого темніє в очах, туманіє в голові (Загреб., Європа 45, 1959, 37); Туманіли голови, плутались п’яні язики рибалок (Шиян, Переможці, 1950, 16); Ро́зум тумані́є див. ро́зум.
4. Робитися тьмяним, мутніти, покриваючись інеєм, найдрібнішими крапельками роси від холоду (про металеву, дерев’яну та інші поверхні). Пенсне його туманіє від морозу (Тют., Вир, 1964, 541); Туманіли вагони червоні, чорний привид гарматами гув (Сос., І, 1957, 149).
5. перен. Ставати похмурим, невеселим. Лице Петра Івановича туманіє, хмуриться ясне чоло (Думки про театр, 1955, 34).
◊ Тумо́ю тумані́ти, заст. — бути в дуже похмурому, пригніченому настрої. — Пішла б краще в садок, подивилася по видноті на се місце, де ціле літо прийдеться літувати, ніж отут тумою туманієш (Мирний, III, 1954, 313).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 10. — С. 317.