ТУЛЯ́ТИСЯ, я́юся, я́єшся, недок., розм. Тинятися, блукати. — Я щовечора тутенька туляюся, світом нуджу та тужу… (Вовчок, І, 1955, 147); Бачив я,.. Як сірома попідтинню Згорблена тулялась; Над роботою за скибку Кров’ю обливалась (Щог., Поезії, 1958, 55); // Поневірятися. Ми тулятись мусимо в печалі, В чужих людей могил собі прохать… (Кост., І, 1967, 130).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 10. — С. 315.

Тулятися, ля́юся, єшся, гл. Скитаться, слоняться. Левч. 147. Ти туляєшся, не хочеш іти. Н. Вол. у. Що-вечора тутенька туляюся, світом нужу. МВ. (О. 1862. І. 74). Сірома по під тинню згорблена тулялась. Щог. В. 1.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 4. — С. 294.