ТУ́ЛУБ, а, ч.
1. Тіло людини або тварини (без голови й кінцівок). Має [хлопець] малий тулуб і велику голову, довгі руки й ноги (Л. Укр., IV, 1954, 211); Цупко тримав меч Мефодій, та вже нічого не міг вдіяти, руки були міцно прикручені до тулуба (Хижняк, Д. Галицький, 1958, 380); Коні вгрузли в драговину по самі тулуби (Досв., Вибр., 1959, 64); Нестір вільно підійшов до одного з птахів і лагідно погладив його по тулубу (Гончар, Таврія, 1952, 311).
2. перен. Про корпус машини. З правого боку серед гуркоту показуються червоні ліхтарні і чорний тулуб локомотива (Фр., IX, 1952, 357); Як нудно пахне тулуб літака розпеченим металом і мастилом (Бажан, Політ.., 1964, 3).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 10. — С. 315.