ТУЖА́ВИЙ, а, е. Щільний, тугий, не м’який. По збляклих тужавих луках перед ними вже пролягли свіжі сліди наших танків (Гончар, III, 1959, 165); Глина тужавими брусками лежала на широкій липовій дошці і ждала доторку пальців (Загреб., Диво, 1968, 33); // Налитий, пругкий. Пахучі, тужаві Наші яблука й груші — найкращі сорти! (Дор., Єдність, 1950, 45); Тиша первозданна, тільки жайворонки видзвонюють у вишині та шелестить тужавий колос (Цюпа, На крилах.., 1961, 329).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 10. — С. 312.