ТУГУВА́ТО.

1. Присл. до тугува́тий. Не мавши ніколи справи з машинами, з їх огріванням, він тугувато засвоював спочатку закони механіки (Коцюба, Нові береги, 1959, 107).

2. у знач. присудк. сл. Важкувато (про труднощі в чомусь, з чимось, нестатки). — Люди будуть, Григорію Петровичу. Ось із струментом доведеться тугувато (Ткач, Плем’я.., 1961, 22); — А я, по правді сказати, за декого боявся. Признайтесь, нелегко вам на початку було та, мабуть, і зараз тугувато (Цюпа, Вічний вогонь, 1960, 127).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 10. — С. 311.