ТУБІ́ЛЕЦЬ, льця. ч.
1. Уродженець і корінний житель якої-небудь (перев. віддаленої від центрів цивілізації) місцевості або країни на відміну від приїжджого або іноземця. — От і до берега я досягнув і вже був у безпеці, Але тубільці лихі, що мене уважали за здобич, Збройно напали на мене (Зеров, Вибр., 1966, 248); Захищаючись від смертоносної мухи [це-це], тубільці палили ліси, нищили рослинність, вигублювали звірину (Наука.., 1, 1969, 38).
2. заст. Корінний житель будь-якої місцевості. — Ведмеді ходили в степи Ляхистану і жерли тубільців (Тулуб, Людолови, II, 1957, 26); Ми розмовляли про ніжні пахощі степів, які може відчути лише чутливий ніс тубільця (Ю. Янов., II, 1958, 51).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 10. — С. 309.