ТРУЧА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ТРУ́ТИТИ, тру́чу, тру́тиш, док., перех., діал. Штовхати; спихати. Вітер і не дунув, лише перелітаючі птахи тручали з дерев білі пушисті хусточки (Кобр., Вибр., 1954, 106); Я легенько тручаю її [матір] в бік і рішуче йду туди, звідки чути гелгання захмелілих гостей (Речм., Твій побратим, 1962, 206); Анна, до крайності роздразнена і зворушена, трутила її майже з мужеською [чоловічою] силою в груди (Коб., II, 1956, 160); Злісний трутив її так, що вона упала (Черемш., Тв., 1960, 38); Ой мала я миленького на трошки, на трошки, Післала-м го [його] води, брати, трутив дідько з дошки (Коломийки, 1969, 102).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 10. — С. 304.