ТРУТИ́НА́, и́ни́, ж., нар.-поет. Те саме, що отру́та. — Ой хіба ж би я розуму не мала, А щоб я тобі трутини дала (Чуб., V, 1874, 435); Він же, руками упершись, даремно вузли розтинає? Кров’ю і чорною скрізь трутиною по тілу облитий, Крики нелюдські, страшні до зір підіймає високих (Зеров, Вибр., 1966, 244).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 10. — С. 303.