ТРО́ШКИ, рідко ТРІ́ШКИ, присл., розм. Те саме, що тро́хи. Він хоче нас трошки розважити розмовою і підсідає (Коцюб., II, 1955, 242); Усмішка його була знайома трішки,… (Сос., II, 1958, 351); — Добре, доню! Спочинь трошки… Чини ж мою волю (Шевч., І, 1951, 51); Погомонівши ще трішки і викуривши люльки, козаки порозходилися (Тулуб, Людолови, І, 1957, 22); Принесла [мати] хліба, картоплі, а коли ще трошки пшона на куліш, та вже й хвалиться зараз дітям (Вовчок, І, 1955, 289); Юрба ще трішки, на чверть дитячого кроку, відступила до балки, задкуючи (Мур., Бук. повість, 1959, 224); Треба ж і в завтрашнє Нам зазирнути. Хоч трішки! (Вирган, В розп. літа, 1959, 135); // у знач. присудк. сл. Ох, боже, боже, трошки того віку, а як важко його прожити (Коцюб., II, 1955, 13).

І (й) тро́шки (трі́шки) — те саме, що І (й) тро́хи (див. тро́хи). Увійшов я у кімнату,.. ходжу і стою, сідаю і знов ходжу, як самий розумний чоловік і трошки не цікавий (Вовчок, VI, 1956, 244); Тро́шки (трі́шки) зго́дом — те саме, що Тро́хи зго́дом (див. тро́хи). Трошки згодом знов її [Марусю] шле: «під ворітьми хтось стоїть» (Вовчок, І, 1955, 246).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 10. — С. 287.