ТО́-ТО, част., розм.

1. Уживається в прямій мові в знач.: саме так, у цьому-то й суть.

◊ То́-то [воно́] і (й) є — у цьому-то й справа. — То-то й є! — додав Грицько Кущієнко, і всі зареготалися (Мирний, IV, 1955, 31); То-то і є! поки чоловік у добрі та у щасті, так він дума, що вже йому і усе так буде, і не журиться ні об чім, і не готує собі нічого (Кв.-Осн., II, 1956, 137).

2. Уживається в окличних реченнях для підсилення захоплення, подиву, невдоволення тощо в знач.: от уже справді, от де. — Придивись лишень до мене добре: то-то ж гарний! то-то ж хороший! — Хіба поночі! — одмовила йому весело молодичка (Вовчок, І, 1955, 124); Не можна й розказати, як зрадощіли [зраділи] і Василь, і Маруся!.. Довго дивився на них Наум, та все нишком сміється та дума: «То-то діти!» (Кв.-Осн., II, 1956, 70); Діти.. сидять та слухають.. Не дай же, боже, вітрові грюкнуть у двері або в стіну чим-небудь, або собаці шкрябнуть у двері — то-то ляку! (Дн. Чайка, Тв., 1960, 27); Витіпала жменю [плосконі] Ониська, потім гарненько повісмо нею зв’язала та аж головою похитала, і з усміхом і з досадою: — То-то, прядива отакого! (Головко, II, 1957, 24).

3. Уживається для підтвердження здогаду про причину певних дій, поведінки кого-небудь у знач.: так ось чому. [Палажка:] З банку? ..Ну, так і є. То-то Хвенька позавчора хвалилася, що їй треба з Іваном до банку іти (Мирний, V, 1955, 250).

4. Уживається для посилення певного твердження, висновку в знач.: звичайно, так і повинно бути. — Ну, то-то ж. У мою хату вступив — мою й волю чини, — промовив він, відходячи (Мирний, І, 1954, 161).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 10. — С. 212.