ТО́Я, ї, ж., бот. (Aconitum L.). Те саме, що аконі́т. Он і грядочка з квітками — така малесенька, а чого там тільки нема, і чорнобривці, і тоя, і любисток, і рута, й канупер (Л. Укр., III, 1952, 493); Під самими вікнами коло дому цвіли кущі рожі, бузку, жасмину.., синіли квітки тої (Н.-Лев., І, 1956, 349); Вона.. нарвала квіту з часнику, тої, оману й одоляну, та пішла з тим до млина (Кобр., Вибр., 1954, 150); Зірчаста ясніє між травами пахуча тоя (Турч., Зорі.., 1950, 5).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 10. — С. 218.

Тоя, то́ї, ж. Раст. a) Aconitum Napellus L. ЗЮЗО. I. 109. Aconitum variegaturn. Лв. 96. б) — польова. Geranium sanguineum. Анн. 156. в) — лісна. Lysimachia vulgaris. Лв. 100. У городі зіллє-зілле, за городом тоя, проси, любко, щире Бога, щобись була моя. Гол. Тою, одолан і бідрич над Прутом вважають за помічні від мору. Ном.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 4. — С. 278.

то́я = аконі́т — трав’яниста отруйна рослина з жовтими, синіми або фіолетовими квітками; рослині приписують здатність охороняти від хвороб, нещастя, усякого зла, кажуть: «Якби не тоя та не одолян, ходила б хвороба, як пан»; у коломийці співається: «Ой я ходжу куди хочу, нічо си не бою, Бо я ношу за поєсом зелененькую тою»; на Бойківщині відвар тої давали як «дан», тобто тому, на кого хотіли наслати якусь хворобу; у М. Номиса читаємо: «Тою, одолян і бідрич над Прутом вважають за помічні від мору»; вважається оберегом від нечистої сили: «Чорт боїться тирлича і тої»; чорт, що прибрав був вигляд гарного парубка, залицявся до гарної дівчини, але в неї у вінку була вплетена тоя, і він, зрештою, із жалем її покинув: «Коли б не тоя, то була б ти, дівчино, моя»; рослина, можливо, вважалася й приворотною, пор.: «У городі зілля-зілля, за городом тоя, Проси, любко, щиро Бога, щоби-сь була моя».

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 602.