ТОПО́ЛЯ, і, ж. Дерево родини вербових із високим прямим стовбуром, глянсуватими листками різної форми та одностатевими квітками у вигляді повислих сережок. Вітер в гаї нагинає Лозу і тополю, Лама дуба, котить полем Перекотиполе (Шевч., І, 1963, 145); Сонце сідало за горами, за високими тополями, що стояли на горі (Н.-Лев., III, 1956, 337); Зашуміла вітами стара тополя (Шиян, Вибр., 1947, 138); * У порівн. Дівчина стояла нерухомо, мов тополя, похилена осіннім вітром (Гончар, III, 1959, 184); // у знач. збірн. На супіщаних грунтах, каштанових і південних чорноземах для садів і виноградників можна рекомендувати узлісні смуги з тополі (Колг. Укр., 9, 1961, 37).
∆ Піраміда́льна (італі́йська) топо́ля — вид стрункої високої тополі, крона якої має форму піраміди. Сонце сідало, і останнє його проміння ледь на мить затрималося ще на самісіньких верхів’ях пірамідальних тополь, що оточували наше футбольне поле (Смолич, II, 1958, 131); Вулиці і сквери нашого міста прикрашають чарівні алеї українських пірамідальних тополь (Веч. Київ, 31.I 1961, 1); Чо́рна топо́ля — те саме, що осокі́р; Топо́ля Максимо́вича — швидкоросла порода тополі, що в 70-80 років дає до 800 кубометрів деревини з гектара.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.
— Т. 10. — С. 197.
топо́ля (зменшено-пестливі — топо́лька, топо́ленька; зарості тополь — топо́льник) —
1) дерево родини вербових із високим прямим стовбуром, глянсуватими листками різної форми та квітками у вигляді повислих сережок; об’єкт традиційних порівнянь (дівчина, як тополя; тополиний дівочий стан); у народних віруваннях дуже поширене перетворення людини в дерево; пор. у Т. Шевченка: закохана нещаслива дівчина «на диво серед поля тополею стала»; народ любить білу тополю, що видно з пісні: «Кохав мене батько, як білу тополю»; улюбленою в народі є пірамідальна тополя, або українська тополя, яку завіз в Україну нібито Кирило Розумовський; про неї часто читаємо в Т. Шевченка («Як тополя стала в полі при битій дорозі»); символізує струнку дівчину (тонка, як тополя); у народних піснях рубання тополі, як і рубання калини, символізує кохання дівчини або видавання її заміж: «Тонкая високая тополя: чорнявая дівчина моя; тонкую, високую зрубаю — чорнявую дівчину кохаю»; «Було б не рубати у полі тополі, було б не сватати мене, молодої»; у баладах свекруха повертає нелюбу невістку в тополю: «Ой послала сина в далеку дорогу, молоду невістку у поле, до льону. А випроводжала, тяжко закликала: — Не вибереш льону, не вертайсь додому, ой стань біля поля тонкою тополею»; «Поховала сина та під церквою, нелюбу невістку під дзвіницею; посадила над сином зелений явір, на невістоньці — білу тополю. Став же явір та приживатися, до тої тополі та прихилятися, стали їх могили та присуватися. Зайшла мати тоді дітей оглядати: — Либонь, же ви, дітки, вірненько любилися, що ваші вершечки до купи схилилися»; саме до пірамідальної (української) тополі, яка росте дуже високою, звертається Кобзар: «Рости, рости, тополенько, все вгору да вгору», «Рости, гнучка та висока, до самої хмари», «Рости, рости, подивися за синєє море»; про гнучкість тополі у Т. Шевченка: «Вітер віє з-за лиману, гне тополю в полі», «Край дороги гне тополю до самого долу», «Та й виросла Ганна кароока, як тополя серед поля гнучка та висока», «У тумані на могилі, як тополя, похилилась молодиця молодая»; у стрілецькій пісні: «Там серед поля гнеться тополя та й на стрілецьку могилу»; тополя часто асоціюється з безталанною дівчиною, тому Перебендя співає «про тополю — лиху долю»; як типовий український краєвид у Т. Шевченка: «Тополі по волі стоять собі, мов сторожа, розмовляють з полем». Вітер в гаї нагинає Лозу і тополю, Лама дуба, котить полем Перекотиполе (Т. Шевченко); Ой там в полі дві тополі, третя зелененька (пісня);
2) води́ти топо́лю — рід молодіжного свята: особливим чином прикрашену дівчину, що удає тополю, у Зелений понеділок водять подруги по селу і полях, де колосяться жита, з відповідною піснею: «Стояла тополя край чистого поля; Стій, тополенько, не розвивайся, Буйному вітроньку не піддавайся»; вітер у народній поезії символізує парубка-залицяльника, а розвиватися означає виходити заміж: «Ой, шуміла тополенька, як ся розвивала, — Ой, плакала дівчинонька, як ся віддавала»; водження тополі пов’язується з літнім паруванням молоді; обряд можна сприймати як відгомін старовинних обрядів, пов’язаних з культом дерев; М. Грушевський пов’язував його з волинським обрядом роздавання вінків; у деяких місцевостях «водили тополю» також на перший та другий день Великодня.
Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.
— С. 599-600.
