ТОНЮ́СІНЬКИЙ, а, е, пестл. Дуже, зовсім тонкий (у 1-3, 5 знач.). Паленіючи від сорому, рвучко схопила [Ганна] рукою тонюсінький зшиточок своїх немудрих документів (Коз., Сальвія, 1959, 3); Біля входу в печери стояв столик, на якому лежали снопки тонюсіньких, як солома, свічок (Є. Кравч., Бувальщина, 1961, 72); А ось равлик, — він втягся в свою шкаралупу, тільки двоє тонюсіньких ріжків стримлять, і хоч би що (Донч., V, 1957, 16); Краплинами гарячої крові палали на ньому [намисті] рубіни, а тонюсінькі ланцюжки з’єднували їх і закінчувалися підвісками-півмісяцями (Тулуб, Людолови, І, 1957, 60); Тонюсіньке, ледве вловиме, кришталеве дзюрчання води на перекаті лоскотало слух (Бабляк, Вишн. сад, 1960, 128).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 10. — С. 194.