ТЛІ́ЮЧИЙ, а, е. Дієпр. акт. теп. ч. до тлі́ти. В кущах, серед кісток забутих, У купі тліючих кольчуг, Мечів і шоломів погнутих Собі шукає зброю він (Пушкін, Руслан і Людм., перекл. Терещенка, 1949, 48); Роман кинув тліючу губку на ожеред соломи, що лежав коло стодоли, і поваживсь тікати … (Коцюб., І, 1955, 120); Люди.. обтрушувались, гасили один на одному тліючий одяг (Гончар, Південь, 1951, 99); Перед ним відкрилась глибока яма, з якої ледь виднівся тліючий вогник (Цюпа, Назустріч.., 1958, 291); Я закрила очі руками, а він з’явився перед моєю душею. З’явився блідий, з тліючими очима, в старій одежі, голодний! (Коб., І, 1956, 178).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 10. — С. 155.