ТЛІ́ННИЙ, а, е.
1. книжн. Який піддається тлінню, руйнуванню; тимчасовий, минущий. Він знав кожного селянина, його життя, характер і думки, знав його жінку і дітей, його скарб тлінний і нетлінний (Коцюб., І, 1955, 322); Тлінна оболонка може і одцвісти, звичайно, ніщо живе під місяцем не вічне… Але те, що ми звемо внутрішнім духовним світом, душею, натурою, світиться і крізь вицвілі очі, проміниться в кожній зморшці (Вол., Місячне срібло, 1961, 329).
2. книжн. Власт. тліні, тліну, викликаний ними. Тлінний запах; Тлінні рештки.
3. перен. Який має негативний, розкладницький вплив на кого-, що-небудь; шкідливий, згубний. Бува, як недруг тлінним духом тобі нашепче щось у вухо, — одплюнь, працюй, будуй і рий… Ми сокрушили світ старий! (Тич., До молоді.., 1959, 12); Тлінний вплив поганого оточення «дружків»? Від чого ж воно нагноїлося це згубне «оточення», з яких буржуазних скотомогильників набралося трупного яду? (Вол., Місячне срібло, 1961, 11).
4. діал. Виснажений, знесилений; ледве живий. — Чого ви, люди добрі, такі замлілі, захлялі, миршаві, аж тлінні..? — спиталась Богаза (Н.-Лев., III, 1956, 296); — Уступися від мене ти, побожна, най я трохи очі прижмурю. Тобі однако молоти, а я ледве тлінний (Стеф., Вибр., 1945, 45).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 10. — С. 153.