ТИХІ́ШЕ, ТИ́ХШЕ, присл. Вищ. ст. до ти́хо. Гості заговорили тихіше: очевидячки, вони таїлись од Тодозі (Н.-Лев., VII, 1966, 131); Тихо, тихо Дунай воду несе, А ще тихше дівка косу чеше (Укр. нар. пісні, 1, 1964, 288); Чоботи гупали, і Корнієві доводилося вдержувати ноги, щоб тихше йти (Гр., І, 1963, 416); — Тихше їдеш, далі будеш. Прислів’я старе, але до цього випадку дуже придатне, і я не боюся його процитувати (Собко, Справа.., 1959, 172); Незабаром він виїхав на степову дорогу, що вела до Троянівки, і пустив коня тихіше (Тют., Вир, 1964, 187); Там і Євфрат переможений ллє свої води тихіше (Зеров, Вибр., 1966, 258); Ставало все тихіше й тихіше навкруги (Гончар, III, 1959, 90); Тихіше стало на серці. Я вже й не знала, чи люблю його, чи ненавиджу (Барв., Опов.., 1902, 395); [Маруся:] Цсссс… мамо, тихіше! Бога ради, тихіше! Вже наближаються… Я бачу човни (Н.-Лев., II, 1956, 464); Усі зареготали. — Тихше? — роздався голос учителів ззаду (Мирний, IV, 1955, 109); Тихше… Мовчіть… Погасити вогні!.. Цитьте, скрипки навіжені! (Рильський, І, 1956, 118); // у знач. присудк. сл. Я прислухаюсь до клуні й двору, але там тихіше, ніж у моєму вусі (Стельмах, Щедрий вечір, 1967, 131).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 10. — С. 131.