ТИТУЛУВА́ТИ, у́ю, у́єш, недок., перех. Називати згідно з титулом, званням, чином і т. ін. У царській армії мав бути генеральський смотр [огляд] військ. А там один солдат дуже погано знав службу. От його взводний і ротний підучають, як кого титулувать (Україна.., I, 1960, 25); Митрополит Сільвестр змушений був виконувати вимоги Хмельницького й титулував його: «нашей земли начальник, й повелитель» (Іст. УРСР, І, 1953, 241); // Називати, іменувати когось за родом занять, діяльності тощо. [Жірондист:] Що вам треба, мій пане? [Монтаньяр:] Се чому так титулуєш? [Жірондист:] Бо «громадянин» — недоречний титул: шпиг і тюремщик — пан тепер над нами (Л. Укр., II, 1951, 165).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 10. — С. 129.