ТИ́КВА, и, ж.
1. (Lagenaria Ser.). Рослина родини гарбузових.
2. Грушоподібний довгастий або плескуватий плід цієї рослини, що має дуже тверду шкірку; вирощується перев. з декоративною метою. * У порівн. Він з усього розмаху цюкнув його [ведмедя] згори в голову, аж череп розколовся надвоє, мов розбита тиква (Фр., VI, 1951, 14); // розм.. Посудина для води, зроблена з такого плоду; // зневажл., лайл. Голова. [Степан:] А тут у тебе у цій тикві (показує на його голову) клоччя чи пір’я? (Кроп., І, 1958, 409).
3. розм. Череп’яна посудина, подібна до глечика, з дуже вузьким горлом, у якій носять або тримають воду, вино тощо. Барильця, пляшечки, носатку, Сулії, тикви, баклажки, Все висушили [троянці] без остатку, Посуду потовкли в шматки (Котл., І, 1952, 168); Сидить там пасічник з білою бородою, в білій сорочці, цюкає сокирою або дибає старечою ступою попід гаєм з тиквою по воду до копанки (Н.-Лев., І, 1956, 154); Вони жадібно пили воду, заломивши голови й перехиливши тикви до рота (Смолич, І, 1947, 118); Пані Оборська оступилася, сіла з другого краю стола. Потім підвелася, відсунула венецьку тикву з.. угорським вином (Ле, Наливайко, 1957, 212).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 10. — С. 112.