ТИ́БЕЛЬ, бля, ч., розм. Дерев’яний цвях, кілочок. Скрипить і гуде журавель, підіймаючи угору своє півколесо та чималу довбню.. Червоними, наче буряки, руками вже скидає молодиця дужку з тибля (Мирний, III, 1954, 402); Його велика, заросла від самих очей сірою густою щетиною, куштрата голова сиділа просто на плечах, ніби взята на тибель, шиї не було зовсім (Збан., Малин. дзвін, 1958, 5).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 10. — С. 108.