ТЕ́РПНУТИ, ну, неш, недок.
1. Утрачати чутливість; дерев’яніти, німіти (про тіло або його частину). Холоду він не почував, руки й ноги терпли-німіли (Мирний, IV, 1955, 301); Іван відчув, як усе його тіло почало терпнути (Кол., Терен.., 1959, 80); [Роман:] Треба щось говорити, а в мене язик терпне… (Зар., Антеї, 1962, 241); // безос. Спочатку навіть в жижках йому терпло й хотілося сісти (Гончар, III, 1959, 412); // Стягуватися, дерев’яніти від чогось терпкого. Я дружбу не забуваю, як од кислиць нам терпли губи за голубим Дінцем в гаю, як ми гуляли часто в полі й опеньки рвали у бору (Сос., II, 1958, 369).
◊ Шку́ра (шкі́ра) те́рпне — страшно, лячно комусь. [Рябина:] Пробував бити [жінку], та сам такого облизня спіймав, що й досі шкура терпне (Фр., IX, 1952, 410); — Василю, не дуже мені подобаються ті твої нічні мандри. Як подумаю, що з тобою може щось статись, то аж шкіра терпне на мені (Вільде, На порозі, 1955, 246).
2. перен. Завмирати, холонути (про серце, душу). Васьчине серце спинялося і терпло від сорому й образи (Смолич, І, 1947, 8); — А як дізнається хтось? — терпне Левкова душа (Стельмах, І, 1962, 446); З горя все в грудях терпне (Ющ., Люди.., 1959, 167).
3. Втрачати здатність рухатися, говорити й т. ін.; завмирати, обімлівати. В оці [мачухи] було стільки лихої втіхи, зневаги та видимої зненависті, що Параскіца терпла вся (Коцюб., І, 1955, 268); Вона підводить голову, розтулює уста, щоб щось випалити, та, глянувши парубкові у вічі, відразу терпне (Стельмах, І, 1962, 158).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 10. — С. 98.