ТЕРНИ́, і́в, мн.

1. Зарості колю́чих рослин. Одвічним, закуреним шляхом тихо посувається валка.. Голова занурилась у придорожні терни, а хвіст ген-ген зникає в густій хмарі куряви (Коцюб., І, 1955, 180); Понад яругами костричаться дикі терни (Тют., Вир, 1964, 526); * Образно. Ти [О. Пушкін] був супутником суворим подорожнім, Що клали крізь терни путі в життя нове (Рильський, III, 1961, 38); * У порівн. Затятий у своїй зненависті до ворогів Вітчизни, ти з вічною підозрою проходив крізь чужі люди, як крізь колючі терни, покладаючись лише на себе, на товаришів, на зброю (Гончар, III, 1959, 328); // Місце, заросле колючими кущами. Повертала [відьма] в Україну Степами, тернами (Шевч., II, 1963, 310); // Гілки з колючками, шничаками або вінок із таких гілок як символ страждання, мучеництва, злигоднів. Чола не вінчали лавровії віти, Тернів не скрашали ні злото, ні квіти, Страждали співці в самоті (Л. Укр., І, 1951, 172); Крізь темряву віків, як світоч невгасимий, Жадобу вольності ти [Вірменія] гордо пронесла; Коли й терни вились навкруг твого чола, Безсмертний спів лунав над горами твоїми (Рильський, III, 1961, 157).

◊ Заросли́ шляхи́ терна́ми див. зароста́ти; Терна́ми порости́ — занепасти, запустіти. Стоїть нива народна облогом, Бідний край мій тернами поріс (Граб., І, 1959, 534).

2. перен., нар.-поет. Про труднощі, злигодні, страждання на життєвому шляху людини. Заквітчав він мій вік колючими тернами (Барв., Опов.., 1902, 101); Думки зробились ясні і освітили розлоге поле життя з його тернами, камінням та будяками (Коцюб., II, 1955, 156); Мене сповила мати на стерні І під копою в спеку годувала, І, знавши те́рни у житті одні, Терновим іменем мене назвала (Мас., Сорок.., 1957, 45); // чого. Прикрощі, які щось завдає кому-небудь. Безглузді язики силкуються розгородити нас тернами всяких поговорів (Фр., VII, 1951, 335); Як леви, боролись вони [герої] за народ, За правду народного діла, Життя їх стрівало тернами негод, А смерть їх безсмертям зустріла… (Олесь, Вибр., 1958, 64).

◊ Терна́ми вкри́та (всте́лена і т. ін.) чия доро́га (чий шлях) — на чиємусь життєвому шляху є труднощі, злигодні, страждання. Перед ним лежить дорога, Вкрита те́рнами, убога, Повна крем’яха, курна, І далека, і страшна (Щог., Поезії, 1958, 192); — Терни, якими буде встелена моя дорога, я передбачив (Гончар, Таврія, 1952, 255).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 10. — С. 91.