ТЕРЕВЕ́НИТИ, ню, ниш, недок., перех. і неперех., розм., зневажл. Говорити дурниці, нісенітниці. — Огонь спадає з неба, і самі свічі запалюються, — теревенив далі Копронідос (Н.-Лев., III, 1956, 375); В Христини глухо забилося серце. — Годі, кажу, теревенити! — сердито проказала вона і, ображена, вийшла з кола дівчат (Збан., Переджнив’я, 1955, 87); // Говорити що-небудь незначне, несерйозне, пусте. Кованько торкнув Радюка й сказав йому: «А ходім і ми в ту гостинну [вітальню] та послухаємо, за що то теревенять оті сиві голови та духовні персони!» (Н.-Лев., І, 1956, 563); Він вічно теревенив, розповідаючи веселі «віци» — анекдоти, співав коломийки (Тют., Вир, 1964, 352); — Ви працюватимете зі мною, в цій лабораторії, теревенити з працівниками в інших лабораторіях у вас не буде часу (Рибак, Час.., 1960, 467).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 10. — С. 84.