ТЕЛЕФО́Н, у, ч.

1. Вид електрозв’язку, що дає змогу передавати та приймати мовлення на великій відстані по дротах. І коли вже від тебе до мене телефон проведуть? (Л. Укр., V, 1956, 113); Недавно я подзвонив телефоном до одного знайомого артиста. Жіночий голос одповів мені, що артиста нема вдома (Рильський, Веч. розмови, 1964, 132); Корнієнко стояв біля столу.., розмовляв з кимось по телефону (Тют., Вир, 1964, 308).

2. Апарат із сигнальним дзвінком і трубкою для розмов за допомогою такого виду зв’язку. Прокидаюсь в незрозумілій тривозі.. Телефон дзвонить сильно і уперто. Може, яке нещастя, потоп, землетрус? (Коцюб., II, 1955, 407); [Таня:] Така досада — зіпсувався телефон. Вже скільки разів намагалась подзвонити — і все марно (Собко, П’єси, 1958, 105); [Дубина:] Дозвольте, професоре Кравченко, записати номери ваших телефонів (Мороз, П’єси, 1959, 159).

Телефо́н-автома́т — телефонний апарат для загального користування, який включається, коли вкинути в нього монету певної вартості.

◊ Ви́сі́ти на телефо́ні див. ви́сі́ти; Не зла́зити з телефо́ну див. зла́зити¹.

3. розм. Номер телефонного апарата.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 10. — С. 63.