ТВАРЮ́КА, и, ж. Збільш.-зневажл. до твари́на. — Ох ти, бісова тварюко! Тпру-у! — і чимдуж замахав руками [Яким] (Мирний, IV, 1955, 318); Мар’ян і йому [собаці] відщипує шматочок ковбаси і перехоплює на собі презирливий погляд Плачинди. — Балуєш тварюку (Стельмах, І, 1962, 28); * У порівн. Потяг здригнувся, напружився й клацнув зубами, як страшна тварюка, що збирається стрибнути на ворога (Мик., II, 1957, 211); // Уживається як лайливе слово. — І знов лізе якась тварюка! Ото лиха година! Піду та добре вилаю, щоб одучити ту мужву лазити сюди ввечері, — подумав писар (Н.-Лев., IV, 1956, 158).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 10. — С. 46.