ТА́ТО, а, ч., розм. Те саме, що ба́тько 1. І вчила княгиня [дитину] Тілько «мамо» вимовляти, А «тато» не вчила… (Шевч., II, 1963, 28); — Виблагай у батька дозвіл побратись — і мій тато пристане на це (Коцюб., II, 1955, 157); Оленчук надів кожушок.. Діти, відчувши якусь тривогу, обліпили його: — Тату, куди ви? (Гончар, II, 1959, 412); // Ввічливе звертання до тестя, свекра. Там [на пасіці] усе просто й більш зрозуміло, аніж дома, де чомусь нема братолюбія поміж синами, на яких він здав господарство, і не чується злагоди між Терентієм і Дариною.. — Тату, ви їсти будете? — підходить до старого Дарина. — Є толокно з в’юнів (Стельмах, І, 1962, 316).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 10. — С. 43.