СІ́ЧА, і, ж. Рукопашний поєдинок, бій із застосуванням холодної зброї (шаблі, списа і т. ін.). Мистець він був у лицарському ділі, так йому страшенна січа побратима з Петром Шраменком була не герцем, а справді ігрищем (П. Куліш, Вибр., 1969, 106); [1-й козак:] У потребі перший кидається [Грицько] в січу і вже б’є й рубає так, що й світа перед собою не бачить (Сам., II, 1958, 36); Січа та довго тривала, аж поки усіх не посікли. Шаблі попадали з рук.— Може, годі? — спинився отаман (Тич., І, 1957, 105); Нікому в цих боях не було пощади. Здавалось, зійшлася сила на силу, і доки не вирубають один одного впень, ця січа не скінчиться (Гончар, II, 1959, 387); Давно не спали вже бійці, В атаку йшли на день по тричі, Вже шабля в декого в руці Звисала мляво після січі (Фомін, Вибр., 1958, 193); // уроч. Кривава битва. У жорстоких січах з панами, з польськими і татаро-турецькими загарбниками вкривають себе невмирущою славою запорозькі козаки (Літ. Укр., 10.IV 1964, 2); В устах молодої вчительки голос народу пролунав невмирущим тисячорічним дзвоном, немовби звідкілясь здалеку засурмили над Дніпром прадідівські сурми, заіржали коні на степових пагорбах, потягло потом і кров’ю древніх січ (Довж., І, 1958, 294); * Образно. Вітер снігом б’є в обличчя, засипає снігом дах. І ведуть між себе січу хуртовини у степах (Забіла, У.. світ, 1960, 75).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 234.