СІПА́КА, и, ч. і ж., заст., зневажл.
1. Доскіпливий, уїдливий начальник. — Карпо чоловік гордий та жорстокий, з його буде добрий сіпака, може, його боятимуться хоч баби та молодиці,— говорила громада (Н.-Лев., II, 1956, 366).
2. Посіпака. Довго ми дивились На те, як мучили, глумились Сіпаки панські над попом, Як він, не кажучи й словечка, Коривсь, хилився, мов овечка (Фр., X, 1954, 321); По церквах — кадило й чад, А сіпаки вірні Б’ють і мучать села хирні (Зеров, Вибр., 1966, 453).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 227.