СІ́ДАЛО, а, с.
1. Перекладина, жердина у пташнику чи в клітці, на яку сідають на ніч кури або індики. «Кукуріку!» — прокричав на сідалі півень, залопотавши крилами (Мирний, І, 1949, 409); Сідала роблять з дерев’яних чисто обструганих брусків (Птахівн., 1955, 174); Рябко спитать хотів, але Рябків язик Був в роті спутаний, неначе путом з лик, І герготав щось, як на сідалі індик (Г.-Арт., Байки.., 1958, 54); — А чого ж так стояти! — охоче згодилися інші,— стоять усі, носи поспускали, як кури на сідалі! (Вас., І, 1959, 101); * Образно. Піднявсь і руку поклав на голову дочці.. На сідало час їй. Зморилася ж, сердечна. І завтра як світ — на степ же йти… (Головко, І, 1957, 257); Мати навіть почала заїдати доньку: — Пора, дівко, на своє сідало перебиратися, бо і не стямишся, як люди перестарком назвуть (Стельмах, І, 1962, 538).
2. перен. Місце або предмет, на яких сидять, на які сідають; сидіння. Дурний, хоч і чорт! І того не знав, про що давно вже люди кажуть: що в старої єхидної баби десять чортів сидить, та ще й на двадцять сідала гуляють (Стор., І, 1957, 21); Вартує [Денис] цілу ніч, а досвіт напливає — Він чуйно при вудках на сідалі куняє (Рильський, Поеми, 1957, 259); — Сюди, сюди, батюшко! — привітно гув з покуття жовтявий з сонними очима чоловік.. Розсуньтеся, хлопці! Дайте батюшці сідало (Речм., Весн. грози, 1961, 56).
3. розм. Частина тіла людини нижче спини; сідниці. Отець інспектор ходив завжди з бучком у руках і боляче давав по долонях, по п’ятах, по сідалу за наймізернішу провину (Загреб., Шепіт, 1966, 333).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 212.