СЯЙНУ́ТИ, ну́, не́ш, док.
1. Однокр. до ся́яти. Далеко за річкою блиснуло щось.. Поряд сяйнуло знов, а за ним у третьому місці сильно бухнув полумінь (Коцюб., І, 1955, 349); Теплий сонячний промінь упав на Гордія, сяйнув йому просто в вічі (Гр., II, 1963, 129); Десь далеко, в глибині темного подвір’я, сяйнуло світло, що вирвалося з хати (Голов., Тополя.., 1965, 351); Засміявся Валерик, сяйнувши своїми дрібними, як білі іскри, зубенятами (Гончар, Таврія, 1952, 79); Генерал, усміхаючись, розстебнув своє шкіряне пальто, сяйнувши рясними орденами (Гончар, III, 1959, 251); — А чого це ви нас уникаєте? — лукаво сяйнула вона очима (Баш, На.. дорозі, 1967, 156); На обличчі Наташиному сяйнула усмішка, затремтіли вії (Бойч., Молодість, 1949, 22); // безос. Коли потрапив [Шафорост] в орбіту знатних, йому сяйнуло славою,почестями, а за славою прибуло і влади (Баш, На.. дорозі, 1967, 67).
2. перен. Зненацька з’явитися, виникнути (про думку, здогад і т. ін.). Нова думка, як блискавка, сяйнула Даринці в голові: а що, як Лиску [козу] запрягти в возик! (Вирган, В розп. літа, 1959, 260); Де вона її [пісню] чула? І не встигла додумати це, як щось уже сяйнуло в пам’яті, боляче вразило в саме серце (Гончар, II, 1959, 173).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 912.