СЮСЮ́КАННЯ, я, с.

1. Дія за знач. сюсю́кати 1 і звуки, утворювані цією дією.

2. перен., розм. Дія за знач. сюсю́кати 2. Він [Ю. Яновський] дуже любив дітей, але, розмовляючи з малечею,.. уникав солоденького сюсюкання та фальшивого підробляння під дитячу мову, яке завжди чудесно розпізнає ота мила людська дрібнота (Рильський, Веч. розмови, 1964, 194); Я вже помітив у Варвари Георгіївни ще одну хорошу рису: вона вміє, коли треба, розмовляти з учнями, як з рівними, бути з ними товариською без фальшивого сюсюкання (Гур., Новели, 1951, 201).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 909.