СУЄТА́, и́, ж.

1. Те, що не становить справжньої цінності, що-небудь мізерне, неважливе; марність. Молися, старче, бий поклони, Поки й малих дітей погонять Гатить глибокі болота… На світі все бач суєта (Шевч., II, 1953, 398); — Книжки — ото найвище блаженство, а все інше, пане добродію, то суєта, не варта уваги серйозної людини (Д. Бедзик, Дніпро.., 1951, 52); // Дріб’язкові інтереси, турботи, справи і т. ін. Що за робота їх жде — Михайло не знає. Відчуває себе зовсім безпорадним у житейській суєті (Збан., Сеспель, 1961, 164).

◊ Суєта́ сує́т — те, що не має ніякого значення, цінності; марнота марнот. Усяке багатство, усяка слава — усе воно суєта суєт: і шабля, й булава з бунчуком.. поляжуть колись поруч із мертвими кістками (П. Куліш, Вибр., 1969, 82).

2. рідко. Безладний рух, біганина, клопоти; метушня. Багато часу минуло в суєті та тлумі, поки, зрештою, молоді та весільні батьки.. сіли за чільний стіл (Дмит., Наречена, 1959, 201); Тільки часом у многоголоссі, В суєті поїздів і авто Спалахне твоє біле волосся (Сим., Земне тяжіння, 1964, 38).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 829.