СУТУ́ЛУВАТИЙ, а, е. Трохи, злегка сутулий. Він був зовсім несхожий на переднішого старця Кміту, замлілого, заниділого, ще й сутулуватого (Н.-Лев., IV, 1956, 309); До землянки ввійшов літній сухорлявий сутулуватий чоловік (Хор., Незакінч. політ, 1960, 716); Софія непомітно зиркала на сутулувату постать брата (Шиян, Гроза.., 1956, 234); Він — кремезний, з богатирськими сутулуватими плечима і вилицюватим обличчям (М. Ю. Тарн., День.., 1963, 3).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 862.