СУМОВИ́ТИЙ, а, е.
1. Який сумує, відчуває сум; якого охопив сум; сумний, журний. Морозов ходив мовчазний, сумовитий (Баш, На.. дорозі, 1967, 190); Козаков сидів край стола, схилившись на руку, сумовитий, задуманий. Рідні пісні навіювали на нього багато споминів (Гончар, III, 1959, 132); // Схильний до суму, журби. — Ти будеш бідувати з ним, бо він незугарен господарювати. До того ще сумовитий, невеселий… Ні поради, ні розваги (Коцюб., І, 1955, 25); Перед очима ненька. Некваплива, сумовита, вся сива, як голубка (Збан., Єдина, 1959, 157); // Який виражає сум, журбу; власт. людині, яка сумує. На стіні висів портрет дівчини чарівної вроди. Великі сумовиті чорні очі, високе чоло, довга коса (Цюпа, Краяни, 1971, 344); Секундне збентеження Малахова вже минуло, тільки обличчя стало чомусь ніби скривдженим і трохи сумовитим (Собко, Справа.., 1959, 31).
2. Сповнений, пройнятий сумом, тугою, журбою. Розповідь Павловського навіває на нас сумовиті спогади про війну (Гончар, Маша.., 1959, 46); На кладці, обнявшися, стояли дві дівчини і, забувши про все на світі, виводили стару сумовиту пісню (Стельмах, І, 1962, 104).
3. Який викликає, навіває сум. Хто ж ту вербу сумовиту В полі, на просторі, Посадив там край дороги На біду та горе? (Граб., І, 1959, 197); Люди обліплюють сумовитий ключ підвід, над пораненими схиляються дівочі хустинки і бороди дядьків (Стельмах, II, 1962, 247).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 841.