СТУХА́ТИ, а́є, недок., СТУ́ХНУТИ, не; мин. ч. стух, ла, ло; док.
1. Переставати горіти, світитися; гаснути. Увесь день не стухав вогонь у хижі (Скл., Святослав, 1959, 81); Над Одесою стухали заграви (Кучер, Чорноморці, 1948, 141); Все кругом ущухло, Люд поснув давно… Край села не стухло Світлечко одно (Граб., І, 1959, 311); // безос. Крутінь іскрутивши, вкинула [мати] в піч, де вже стухло було (Тич., І, 1957, 260).
2. Ставати меншим ступенем, силою свого вияву; спадати. Вже надвечір, як став стухать жар, повертались ми у село луговиною (Стор., І, 1957, 144); Сонце схилялось.., проте спека не стухала (Баш, Надія, 1960, 155); Іскрою запалало в очах якесь бажання й стухло (Ле і Лев., Півд. захід, 1950, 145).
3. Ставати меншим обсягом, величиною (про опухлу частину тіла); відтухати. Серце її обливалося кров’ю, очі не стухали від сліз (Л. Янов., І, 1959, 365); В неї нагнало око, як куряче яйце. Око стухло, але од того часу вона осліпла на праве око (Н.-Лев., II, 1956, 365); Нога трохи стухла, але ще була червона на місці зарубцьованої рани й пашіла вогнем (Кучер, Голод, 1961, 238); // жарт. Те саме, що ху́днути. Поки багатий стухне, то убогий опухне (Укр.. присл.., 1963, 117).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 809.