СТРІПНУ́ТИ, ну́, не́ш, док., перех. і неперех. Однокр. до стрі́пувати. Зайшов дядько Баран. Енергійно стріпнув шапкою, на засмічену, не миту, видно, з довоєнних часів підлогу ляпнула снігова каша (Збан., Сеспель, 1961, 363); Ольга Юліанівна допомогла Лесі встати, стріпнула й згорнула ряденце (М. Ол., Леся, 1960, 226); Дощ утихає. З мокрого гілля — Коли стріпне його студений вітер — Ще краплі падають (Рильський, II, 1960, 60); Вона стріпнула головою, поправила на потилиці волосся і підступилася до Гната (Чорн., Потік.., 1956, 93); Дівчина… всміхнулася тихо й віями стріпнула (Головко, І, 1957, 199); Впав коник на траву, стріпнув зеленими крильцями (Донч., VI, 1957, 187); — Снігу не так багато, але яка дорога!.. Так і кортить сісти в санки, стріпнути віжками і помчатись по блискучій наковзаній стрічці… (Добр., Очак. розмир, 1965, 206); // перех. З силою трясонути кого-, що-небудь. Мовчки, без єдиного слова, взяв [Василь] Смолярчука за груди — стріпнув так його, що Кирилові лопнув очкур на опасистому тілі… (Кос., Новели, 1962, 186).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 779.