СТРУМ́ІНЧИК, а, ч. Зменш.-пестл. до стру́мінь 1, 2. Струмінчик витікає просто з дупла старої верби при землі і весело дзюркоче по камінчиках у Дніпро… (Гончар, Тронка, 1963, 248); Поклала [Кумиш] в жар жмут сухого кураю, роздмухала його, і тоненький струмінчик кучерявого диму потягся (Тулуб, В степу.., 1964, 17).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 791.