СТРУМУВА́ТИ, у́є, недок.

1. Литися, текти, перев. струменем, вузьким потоком. Мов крізь рожеву млу, струмує синя Рось (Рильський, Поеми, 1957, 251); Серед нічної тиші чути, як дзюркотить вода, витікаючи через цямрини криниці, і струмує до річки (Цюпа, Краяни, 1971, 321); У місцях пошкодження стовбура сік витікає назовні і струмує по корі (Хлібороб Укр., 1, 1970, 44); * Образно. — Ось простягну я отак руку, а мені здається, що його [жайворонкова] пісня струмує по моїх пальцях (Донч., VI, 1957, 239).

2. Поширюватися в оточуючому просторі, проникати куди-небудь, перев. струменем або струменями (про запахи, світло, повітря і т. ін.). В повітрі струмував п’янкий дух нагрітого чебрецю й сивого полину (Донч., Шахта.., 1949, 101); У відчинене широке вікно з саду струмує світло крізь листя дерев (Мик., І, 1957, 196); Синій прозорий димок тоненькою цівкою рівно струмує вгору і десь там тане, розчиняється в прозорому повітрі (Коз., Сальвія, 1959, 144); З вікна струмував промінь, він упав на голову Люби (Кочура, Зол. грамота, 1960, 47); День стояв чистий, кришталево прозорий, з далекою видимістю. Мерехтливе повітря м’яко струмувало, наче підлизуючи своїми рухливими течіями потойбічні висоти, бліндажі, далекі дерева (Гончар, III, 1959, 391); // перен. Звучати плавно, безперервно (про звуки, слова, мову). Огріта співчуттям, вирівнювалась і струмувала мова Дмитра (Стельмах, На.. землі, 1949, 481); // перен. Виражати, передавати усім своїм виглядом; випромінювати. Від Тоні струмувала жіночість (Донч., II, 1956, 298).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 792.